Ядерна енергетика та її альтернативи

На сьогодні ставлення суспільства до атомної енергетики вкрай неоднозначне. Після низки аварій на атомних електростанціях, найбільш трагічними з яких безумовно є Чорнобиль і Фукусіма подальше майбутнє галузі залишається не визначеним. Зокрема, після катастрофи на АЕС «Фукусіма» критики «мирного атома» отримали досить вагомі аргументи. Окремі фахівці навіть поспішили визнати цілковиту поразку атомної енергетики.

Багато країн припинили будівництво нових реакторів, почалась і зупинка вже діючих. Німеччина навесні 2011 р. закрила вісім своїх реакторів і збирається до 2022 року зупинити роботу всіх інші. Заборонили будівництво реакторів Швейцарія та Іспанія. Бельгія заявляє про можливість відмови від атомних електростанцій вже до 2015 року. Уряди Японії і Тайваня сповістили про плани мінімізації залежності від енергії атома, а США значно скоротили програму по будівництво АЕС.

Але не всі ставляться до атомної галузі негативно й велика кількість країн просто не готова відмовитися від енергії атома. Так, нові реактори можуть бути побудовані у Великобританії, Туреччині, Південній Кореї, В'єтнамі, Саудівській Аравії, Пакистані. Продовжили активний розвиток проектів спорудження АЕС й Україна, Росія, Білорусь, Литва та інші. Президент Франції неодноразово заявляв, що країна не відмовляється від планів розвитку галузі, хоча після аварії на Фукусімі майже дві третини населення стали на бік згортання атомної програми.

Незважаючи ні на що, атомна енергетика продовжує відігравати важливу роль у сучасному енерговиробництві – частка в світі на рівні 16%, а в Україні цей показник становить більше 45%. Наразі Україна перебуває у складній ситуації. З однієї сторони, «мирний» атом міг би стати вагомою альтернативою проблемному російському газу в загальному енергобалансі. Адже, в країні є значні запаси уранових руд й існують усі можливості для створення замкнутого циклу виробництва даного типу енергії. А з іншої, досвід Чорнобильської аварії та пов’язані з цим проблеми штовхають на шлях закриття АЕС.

Який вибір зробить Україна та які перспективи має енергія атома в світовому масштабі – нагальні проблеми для обговорення в світлі трагічних річниць

Причини локальних військових конфліктів.Міжнародний тероризм.

Глобальна геополітична, економічна, соціокультурна взаємодія на сучасному етапі характеризується „силовою домінантою”. Події в районі Перської затоки, а також в Югославії та Афганістані свідчать, що однополюсний світ став навіть небезпечнішим, ніж двополюсний у часи „холодної війни».

За останні півтора десятиліття у всіх локальних війнах і воєнних конфліктах вирішальним фактором було не воєнне знищення противника, а його політична ізоляція та щонайпотужніший дипломатичний тиск на вище його керівництво. Якщо в минулому у боротьбі за поділ світу головну роль відігравала воєнна складова потуги держав, то в умовах глобалізації простежується тенденція до розширення сфер впливу невоєнними засобами. Йдеться про стратегію „непрямих дій”. Вона припускає досягнення перемоги без ведення (по можливості) збройної боротьби у звичайному розумінні і характеризується, передусім, комплексним використанням методів економічного та інформаційного тиску на противника у поєднанні з операціями спецслужб, військовими загрозами і демонстраціями військової могутності. У зв’язку з цим з’явився новий, але вже досить поширений термін – інформаційно-психологічне протиборство. Його сутність полягає в тому, що основні зусилля в боротьбі з ворогом спрямовані не на фізичне знищення засобів збройної боротьби, а, перш за все, на ліквідацію інформаційного ресурсу органів і систем управління держави, істотне послаблення воєнного потенціалу противника.

Події останніх десятиліть свідчать, що в політиці переважають силові методи боротьби, але вони не завжди дають бажаний результат. Такі методи спочатку використовуються опосередковано, шляхом демонстрації воєнної могутності держави, для того, щоб спонукати противника не вдаватися до збройної боротьби, примусити його капітулювати без війни. Звідси головна особливість міжнародного протиборства, локальних війн і воєнних конфліктів кінця XX – початку XXI століття: комплексне використання соціально-політичних, економічних, дипломатичних, інформаційних та воєнних факторів для досягнення політичних цілей. В сучасних умовах ці форми боротьби набули більш цілеспрямованого і скоординованого характеру, збільшилися їх масштаби. Це дозволяє зробити висновок, що розширився зміст і змінився характер локальних війн і воєнних конфліктів. Проте в забезпеченні воєнної безпеки все ще недооцінюються невоєнні засоби, що послаблює безпеку держав.

Джерела сучасних локальних війн і воєнних конфліктів у багатьох випадках приховуються в колоніальному минулому країн. В умовах глобалізації такі конфлікти можуть набувати найнебезпечніших форм , зокрема, форми міжнародного тероризму. Неспроможність протистояти якісно сильнішому у військовому відношенні противнику змушує слабких гравців на міжнародній арені вишукувати асиметричні відповіді. Особливо рельєфно це проглядається у зв’язку з подіями 11 вересня 2001 року в США.

Тенденція до зростання тероризму є нині основною загрозою миру і безпеці. Для провідних країн Заходу згадані вище події, що провели межу між усталеним, безпечним життям їх громадян „до” і непередбачуваним і невизначеним „після”, означили нові виклики і загрози. Відповіддю на теракти стали „антитерорестичні операції”, з одного боку, проти країн, які підтримують міжнародний тероризм або є його осередками, а з іншого – проти інтернаціональних недержавних радикально налаштованих політичних рухів. Тож локальні війни і воєнні конфлікти у всьому світі так чи інакше є результатом втручання представників тих чи інших терористичних угрупувань на користь однієї чи кількох сторін потенційного вогнища нестабільності. Судячи з усього, асиметрія дій протиборчих сторін стала ознакою локальних війн і воєнних конфліктів сучасності.

Ризики вступу до Євросоюзу

Можливі ризики для України при створення ЗВТ з ЄС

• У короткостроковій перспективі необхідність залучення значних ресурсів у тому числі фінансових для забезпечення адаптації та імплементації нових актів законодавства
• Посилення конкурентного тиску на внутрішньому ринку України

• У короткостроковій перспективі – втрати для окремих галузей промисловості України через низький рівень їх конкурентоспроможності

• Зростання рівня структурного безробіття у короткостроковій перспективі
• Витіснення національного виробника з внутрішнього ринку

• Зростання негативного для України сальдо двосторонньої торгівлі через погіршення структури експорту у зв’язку із переорієнтацією вітчизняних експортерів з експорту готової продукції на експорт сировини та напівфабрикатів
• Дефіцит вітчизняних товарів на внутрішньому ринку у зв’язку з експортною переорієнтацією виробників
• Брак коштів та необхідність пошуку партнерів і інвесторів з метою модернізації виробництв
• Необхідність переоснащення та зміни технологій виробництва
• Обмеженість можливості надання захисту “молодим” галузям, які ще не досягли належного рівня конкурентоспроможності та потребують державної підтримки
• Зниження конкурентоспроможності національної сільськогосподарської продукції на внутрішньому ринку у зв’язку з наявністю потужної системи державної підтримки сільського господарства ЄС
• Зниження попиту на сільськогосподарську техніку національного виробництва

Зовнішньополітичні орієнтири України.

У зовнішній політиці експерти визначили три ключові питання. По-перше, всі погодилися в тому, що найбільше значення матиме балансування зовнішньої політики України між Росією та Європейським Союзом. Тут головною інтригою, на думку експертів, стане підписання чи непідписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. 

Проте саме цей рік остаточно визначить, чи залишиться європейська інтеграція серед пріоритетів зовнішньої політики країни.

По-друге, експерти прогнозують, що саме у 2012 році визначиться, чи опиниться Україна у сфері інтересів свого сусіда – Росії, а також обіцяють загострення дискусії навколо участі України в Митному та Євразійському союзах.

По-третє, політологи припускають активізацію відносин із США у сфері безпеки. Так, наприклад, керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень Світлана Конончук вважає, що США намагатимуться створити «пояс безпеки», до якого спробують залучити й Україну.

Оптимальна модель українського парламенту.

Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоч історії відомі випадки більшого числа палат. 
У Західній Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, які були більш мобільними і краще пристосованими для реалізації революційних ідей. Однак ці однопалатні парламенти в деяких країнах перевищували свої повноваження й перетворювалися на знаряддя деспотії. 
Перевага двопалатності в той час вбачалася в тому, що верхня палата утримувала нижню від непродуманих і надто популістських рішень.
Недоліки двопалатної системи залишаються, оскільки двопалатна система – це завжди ускладнення законодавчого процесу, це певне консервативне ставлення до новацій, це ускладнені процедури й найчастіше затримка прогресивних починань.

Націоналізм, межі прояву.

Націоналізм (фр. nationalisme) - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності і її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

В силу того, що багато сучасних радикальних рухів підкреслюють своє націоналістичне забарвлення, націоналізм часто асоціюється з етнічною, культурною та релігійною нетерпимістю. Така нетерпимість засуджується прихильниками поміркованих течій у націоналізмі.

Україно- і російськомовні ЗМІ «націоналізмом» часто називають етнонаціоналізм, особливо його крайні форми (шовінізм, ксенофобія тощо), які роблять акцент на перевазі однієї національності над іншими. Багато проявів крайнього етнонаціоналізму, включаючи розпалювання міжнаціональної ворожнечі та етнічну дискримінацію, відносяться до міжнародних правопорушень.

Термін «націоналізм» був придуманий Йоганном Готфрідом Гердером (nationalismus) наприкінці 1770-х років. Точніше де і коли важко визначити, але його розвиток тісно пов'язаний із розвитком питання, що таке «держава».

Портал української мови та культури СЛОВНИК.НЕТ дає такі визначення терміну:

1. Ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін.; патріотизм.

Політичний плюралізм, плюси і мінуси.

Плюралізм - принцип організації суспільства, заснований на визнанні різноманіття існуючих інтересів і їх конкуренций.

Політичний плюралізм є умовою й ознакою демократичного режиму, вона визнає, створює необхідні умови для реалізації, заохочує різноманіття політичних організацій і інтересів, що конкурують між собою.

Плюралістична демократія (від лат. pluralis – множинний) – концепція, за якою політична влада в сучасній державі перетворилася на „колективну владу” багатьох політичних організацій і об'єднань. Виникла після 2-ї світової війни. Даний різновид демократії регулюється шляхом суперництва різних спілок, асоціацій, федерацій, які представляють усю багатоманітність соціальних інтересів. Це суперництво видається за гарантію збереження демократії.